Нема нічого гіршого за війну, надто ж коли невідомо, скільки ця біда ще триватиме. Але замість піддаватися безнадії, повірмо у силу молитви, спроможної змінити як долю однієї людини, так і хід історії. Цього року медіа повняться рекомендаціями, як давати собі раду зі страхом і стресом. Психологія приходить на допомогу, однак для віруючих найпершим і найдієвішим засобом боротьби зі страхами є молитва.
В Музеї Освенціма є рукопис — свідчення Вільгельма Желязного. 16-річним хлопцем він 1940 року опинився в першому ж транспорті з Сілезії до концтабору в Освенцімі. Юнака засудили за конспіративну діяльність. Він був молодий і сильний, тож майже одразу німці поставили його порядковим. Якось наглядачі, що контролювали дотримання порядку в бараках, побачили невідповідність їхнім вимогам і побили хлопця так, що поламали йому ребра. Біль був незносний, а голод, виснажлива праця і загальне ослаблення організму призвели до подальших ускладнень — тяжкого запалення легень. Попри це, в’язня змушували до роботи так, ніби він був здоровий. Якийсь час хлопець тримався, однак зрештою настала криза. Він звірився одному з товаришів у недолі, що більше не бачить ані краплі сенсу в подальшому існуванні. «Піду на дріт», — сказав на завершення. Як відомо, територія концтабору була оточена колючим дротом під високою напругою. Там гинули не лише ті, хто хотів утекти з Аушвіца, але й самогубці. В’язень, який вислухав Вільгельма, порадив йому, перш ніж піти кинутися на дріт, поговорити з одним священником, францисканцем, який потрапив до табору в 1941 році. Той францисканець звався Максиміліан Марія Кольбе.
В’язні порозмовляли, а на завершення розмови о. Кольбе витяг сховану під поясом маленьку торбинку і дав її Вільгельмові. В тій торбинці була його вервичка. «Молися щодня, так довго, аж поки твій розпач мине. Коли почуєшся краще, віддаси мені його», — сказав священник. Додав тільки те, що мав цей розарій із собою ще коли був в’язнем у Павяку (в’язниця у Варшаві, з 1965 року — музей-мавзолей. — Прим. пер.) Його били, тож розарій трошки пошкоджений.
Слова ченця зворушили молодого в’язня. Попри те, що спершу сумнівався в силі молитви, він щодня молився Розарій. Думки про самогубство з’являлися дедалі рідше, зрештою вони зникли, зате з’явилася воля до життя, сили для стійкості. Вільгельм вирішив відшукати о. Максиміліана й повернути йому розарій. І тоді довідався, що цей францисканець пішов до бараку смертників, щоб урятувати життя іншого в’язня, замінивши його з власної волі. Відтоді хлопець оберігав той розарій, як зіницю ока. Не тому щоб якось передчував, що колись отець Кольбе буде проголошений святим. Він просто відчував, був упевнений, що священник, який урятував його від самогубства, а потім віддав життя, щоб інший міг урятувати своє, — це людина виняткова, непересічна. Так учинити в пеклі Аушвіца міг тільки ангел.
Навесні 1942 р. Вільгельма Желязного звільнили з концтабору. З розарієм він не розставався аж до 1990-х, коли переказав його парафії св. Максиміліана Кольбе в Освенцімі.
